10 червня в іконописній школі імені прп. Аліпія Печерського при галереї «Соборна» пройшов перший іспит учнів, де атестаційну комісію очолював єпископ Бородянский Варсонофій, вікарій Київської Митрополії. Після такої знаменної події для Духовно-просвітницького центру Воскресенського кафедрального собору УПЦ редакція «Кафедрального листка» вирішила провести бесіду з керівником іконописної школи магістром богослов’я, церковнослужителем, іконописцем Ільчишиним Сергієм Васильовичем.

 – Як ви прийшли до іконопису й почали займатися цією церковною творчістю?

Починаючи розмову про іконопис, скажу що це нелегкий, однак, цікавий шлях. Немало труда, наснаги і невдач прийшлося пройти, щоб, вдосконалюючи, виростити майстерність. І сьогодні продовжую цей шлях, адже зупинятися не можна. І рости є ще куди! Крах іконописця як майстра відбувається в ту мить, коли митець стає задоволеним своєю роботою. З цієї миті іконописець перетворюється в ремісника, який вже не розвивається, а «падає назад». Тому я стараюсь і далі йти вперед, все більше підганяючи себе у викарбувані кращої якості зображення.

Я сам із сім’ї художників як мінімум в четвертому поколінні. Мій прадід та бабуся були художниками, а мама, також художник, переорієнтувалася на іконопис. Вона, крім іконопису, веде вже двадцять років іконописну школу вдома, на Поділлі, в містечку Городок Хмельницької області. Скоріш за все це вплинуло на мій особистій шлях, який розпочався з дитинства. З семи років я займався малюнком та штриховкою. Мама кожен день навіть змушувала малювати, особливо тоді, коли хотілося вибігти на вулицю до друзів. З дев’яти років почав малювати анатомію та портрети. Пам’ятаю, дуже хотілося взятися за фарби, але до тринадцяти років мама не дозволяла. Кажучи, що доки техніка штриховки не буде нормальною, фарби брати марно. Саме тому я вважаю, що штриховка найнеобхідніша для початкового художника чи іконописця. В тринадцять років я вступив в іконописну школу Духовно-просвітницького центру при храмі св.Онуфрія Великого м. Городка, звідки я родом. Там я вперше за шість років малювання взяв в руки масляні та темперні фарби. Спочатку я віддавав перевагу масляним. Тоді я написав, за допомогою мами, яка викладала там, перші свої ікони: Сергія Радонежського, Христа Вседержителя та Богородиці.

Потім вступив до Київської Духовної семінарії й через рік добився дозволу працювати в Іконній майстерні Києво-Печерської Лаври, в якій працюю вже сім років. В ній я багато новому навчився. Найтрагічнішим періодом був першій рік навчання в семінарії. Весь день був настільки розписаний, що вдень залишалося тільки 2 години вільного часу, іконопис став забуватися, через рік я навіть подумав, що втратив всі навики. Майже рік я боровся з собою, щоб відновити хоч те, що мав до вступу в семінарію. Але за перший рік в семінарії я отримав не менш важливіші навики – навики послуху. Пишучи в майстерні ікони я багато чого почерпнув від колег, багатолітніх та досвідчених спеціалістів в реставрації, канонічному та живописному іконописі.

Ще одним цікавим досвідом для мене стало навчання в Румунії, куди мене направила Академія в рамках аспірантської програми. Я навчався в університеті Ба́беша-Бо́йяї, в столиці славнозвісної Трансільванії Клуж-Напоку. Там я налагодив контакти через факультет теології з відділенням Сакрального мистецтва, яке розміщалося на верхньому поверсі корпусу Православного богослов’я. Мій день поділився на три частини: зранку вивчення мови на факультеті філології, в обід, на другому кінці міста, вивчення богослов’я на факультеті Теології, а після обіду приходив до відділення Сакрального мистецтва, де вдосконалював навики іконопису. Завдяки викладачу Марчелу Мунтяну, який є доктором мистецтва Греції та доктором християнського мистецтва Румунії, я багато чому навчився. Він десять років вчився іконопису в Греції, де проживав разом з вихідцями з СРСР, вивчив російську мову, що допомагало мені у спілкуванні з ним. Він же мене навернув на руський стиль, сказавши, що наш темперамент більш спокійний і відповідає письму Андрія Рубльова. До поїздки в Румунію я з великим зацікавленням захоплювався візантійським стилем і сподівався навчитися йому в країні грецької іконописної традиції.

Румунія знаходиться між двома іконописними стилями: руським і грецьким. Тому там дуже легко можна порівняти обидва, доторкнутися як до одного, так і до іншого. В Трансільванії менш ніж півроку старався вивчити максимально все. Врятувало те, що не потрібно було вчитися з нуля, а лише скоректувати те, що вже вмів. Велику роль відіграло спостереження ікон, які встиг оглянути, проїхавши майже всю Трансільванію, Буковину, Марамуреш, Афон, Болгарію, Білорусію та Петербург, Москву, Оптину пустинь. Ці паломництва дали можливість своїми очима наживо побачити прекрасні ікони як давньоруського так і візантійського стилів.

– Чи обов’язково іконописцю мати класичну художню освіту?

Так, звичайно. Обов’язково! Академічний рисунок – це фундамент живопису. А, відповідно, якщо писати ікони без вміння академічного класичного рисунку, то це будуть ікони досить низького рівня. З великими спотвореннями і неприємними на вигляд. Мінімум для того, щоб приступити до іконопису – це пройти художню школу досить серйозного рівня, де вивчають анатомічний рисунок, техніку штрихування, закони перспективи, основи композиції і т. д. Особисто я вивчав академічний рисунок і техніку штриховки з 7 до 16 років. Не пропускаючи ні дня, в буквальному смислі цього слова. І зараз продовжую час від часу, для підтримки «форми», подібно як в спорті, проробляти академічний рисунок та штрихую його.

 – Скільки повинен працювати іконописець, щоб стати хорошим майстром?

По-перше, необхідно працювати систематично. По-друге, ніколи не зупинятися на досягнутому, а постійно розвивати та піднімати свій художній та духовний рівень. Не залишатися на рівні школи.

— Розскажіть, як починається робота над образом?

Робота над образом починається з молитви.

 — Як ви визначаєте, вийшла ікона чи не дуже?

Справжній іконописець від своєї роботи, кажучи церковнослов’янським терміном – завжди «печалится».

 – А якими особистими якостями, на вашу думку, повинен володіти іконописець?

Іконописець має бути глибоко віруючою, духовною та відповідальною людиною. Він має дотритримуватися чистого образу життя та виконувати ряд церковних канонів, постів, жити життям церковної громади. Іконописець постійно мусить «духовно возростать». Якщо людина, яка пише ікони, не живе духовним життям, вона не буде відчувати та розуміти, чим вона займається. Чи це просто буде джерелом доходу. Чи це буде богослов’ям в фарбах. І тут не обов’язково бути великим талантом і мати за плечима академію мистецтв, щоб розуміти, що ікона є зв’язком людини з Богом. Справжній іконописець має жити духовним життям. Написаний образ іконописцем і є богослов’ям. Іконописець і має бути богословом, інакше він залишиться лише художником.

— Важко в сучасних ритмах, в метушні мегаполіса, бути іконописцем?

Якщо десь «затворитися», то не важко.

— Кожен автор має свій почерк й мимоволі він проглядається в картині. Чи є у вас своя техніка письма?

Я стараюся дотритримуватися в своїх іконах канонічного письма. Характерною рисою даної техніки споконвіку було копіювання з хороших зразків. Якщо художник може мати свій почерк і дати волю фантазії, то іконописець мусить дотритримуватися канонічних рамок.

— Що повинно бути присутнім в іконі, аби вона сприймалася саме іконою, а не просто картиною?

Існує декілька класичних відмінностей між іконою та картиною. Часто навіть кажуть, що картина малюється, а ікона пишеться. Серед фундаментальний відмінностей можна назвати п’ять, які описуються в більшості класичних книгах з іконопису:

Відмінність перша: для ікони характерно підкреслена умовність зображень. Фігури на іконах як правило продовгуватих (видовжених) пропорцій – ідея преображеної плоті. В іконі не має торжества тілесності, як у картинах. Одежі на канонічних іконах зображують так: замість м’яких і плавних ліній складок тканини – графічні злами, які по особливому контрастують з м’яким живописом ліків. Але лінії складок не хаотичні, вони підпорядковуються загальному композиційному ритму ікони.

Відмінність друга: характерна зворотна перспектива, де точка сходження знаходиться не в глибині картинної плоскості, а в зображеній перед нами особі. Паралельні лінії не сходяться, а навпаки розширяються в просторі ікони.Так і самого простору немає.

Відмінність третя: відсутність зовнішнього джерела світла, світло відходить від ликів і фігур як символів святості. Німб. На іконі символ святості наповнений Божественним Світлом – найважливіша особливість християнських священних зображень. На православних іконах німб являє собою окружність, яка разом із фігурою складає одне ціле. Для західних католицьких священних зображень і картин характерно те, що німб зображений у вигляді круга (еліпса), який висить над головою святого. Отже, католицький варіант зображення німба – це нагорода (вінець), що дана святому, а православній – Божественне Світло.

Відмінність четверта: колір в іконі являє собою спосіб колористичного будування ікони, він несе в собі символічну функцію.

Відмінність п’ята: для ікони характерно одночасне зображення всіх подій. Канонічна ікона не має випадкових деталей або прикрас. Тому і оклад ікони простий, на відмінну від рамок картин.

Починаючи з XVIII ст. на територію Руської імперії, в складі якої перебувала більшість земель сучасної України, з заходу прийшов так званий «академічний стиль» письма – по суті це картини на релігійні теми, які почали витісняти канонічну ікону.

— Чи присутнє творче осяяння в роботі над іконою? Якщо так, то чи можна його викликати примусово, якось налаштувавшись на роботу, припустімо, читаючи певні молитви (наприклад, апостолу Луці, як першому іконописцю, що зобразив Пресвяту Богородицю)? І чи можна приступати до роботи, маючи в душі якісь розбіжності, внутрішні проблеми?

Думаю, ні. Молитва молитвою, а осяяння осяянням. Як на мене, осяяння присутнє в живописі. Іконописець не повинен очікувати якихось осяянь, а звершувати свій послух перед Богом. А без молитовного призиву святих, Богородиці та Господа, навряд чи можна написати ікону.

– Сучасному іконописцю доступна величезна кількість зображень, створених у різні епохи, які належать до різних шкіл та стилів. Як не загубитися у всьому цьому різноманітті? Як найти себе у світі цих образів?

Ми всі в більшості слов’яни, тому ближчою до нас є та ікона, на якій ликі святих є більш м’якішими, ніж візантійські — темні та контрастні. Дійсно, існує багато шкіл та стилів, але найбільший перелом в світовому іконописі зробив Андрій Рубльов, на школу якого потрібно рівнятися. На його ікони дійсно хочеться молитися. Рубльов вирівняв всі пропорції в іконі і розробив нову техніку. Подібне майже в той самий час на Заході зробив Леонардо да Вінчі в станковому живописі. Тому, маючи такий прекрасний взірець, як Андрій Рубльов, ми в нашій школі беремо за основу саме цю древню техніку та працюємо в техніці «плавей». Це дійсно важка техніка, яку мало де в світі практикують. Через важкість її виконання.

— Навіщо освячують ікони?

Ікона є вікном в Горній світ і прямим зв’язком з Богом. Тому освячення ікони є необхідним, оскільки цим Церква дає благословення на даний образ.

– Як ви ставитесь до ікон, написаних в реалістичній манері, а не в так званому «канонічному стилі»?

Так звана «реалістична ікона» прийшла до нас в епоху бароко із католицького Заходу й витіснила канонічну ікону. Але дякуючи емігрантам із Російської імперії на початку ХХ ст. наша православна канонічна ікона була відроджена в еміграції в Західній Європі та США.

— Іконопис – це ремесло (в кращому значенні цього слова), цьому можно навчитися чи це призначення згори?

Я думаю, що іконопис це – покликання.

Бесіду вів Андрій Герман