Тільки до 19 листопада у галереї «Соборна» триває унікальна виставка родинного петриківського розпису творчої династії Тимченко – Скицюк – Кулик. Основна частина робіт – це унікальні картини легендарної української майстрині декоративного розпису, Лауреата Шевченківської премії (2000), першого лауреата премії імені Катерини Білокур – Марфи Тимченко. Про плідне творче життя Марфи Ксенофонтівни, безмежні можливості петриківського розпису та продовження мистецьких традицій нам розповіла донька майстрині та співавтор виставки – викладач кафедри монументально-декоративного мистецтва Інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Бойчука, лауреат премії імені Катерини Білокур та Сергія Колоса Олена Скицюк.

Пані Олено, як Марфа Ксенофонтівна відкрила для себе петриківський розпис?

Вже з малечку її це дуже притягувало. В неї не було ні фарб, ні пензликів, вона малювала паличкою на вологому піску. Є ціла серія невеличких автобіографічних робіт, на яких вона освітила свій творчий шлях. Вона була ще зовсім маленька і намагалася ліпити різні цікаві квіточки, тваринки, навіть форми – глечики, мисочки, розписувала їх.

Коли підростала – це ж село, робота дуже важка – треба було працювати в колгоспі. У мами була менша сестричка Ніна, у бабусі (у мами Марфи Ксенофонтівни) народилося ще двоє близнят. Мама допомагала по господарству, бігала в колгосп і разом з тим намагалася малювати. Коли були великі свята, вони з мамою ходили на ярмарок. Ви можете побачити це у великій роботі «Ми з мамою на ярмарку». На свято вони вибирали мальовки – розповсюджені у петриківці папірці, розмальовані орнаментом. Вони купували ці мальовки і наклеювали в кімнатах по периметру стін, печі, на вікнах… Потихеньку вона й сама почала малювати фарбами. Фарби тоді були рослинні – із бурячка, інших рослинок, пензлики також робили самі із шерсті кішки – це була не проблема. Так вона почала малювати.

Коли вона закінчувала школу, до них навідався майстер  петриківського розпису Статива. Я його знаю, коли мені було років 10-13, він переїхав в Київ і заходив до нас у гості. Він організував школу петриківського розпису і, шукаючи обдарованих дітей, зайшов до бабусі з мамою і запросив маму до школи. Вона там провчилася деякий час. Потім з цих дівчат відібрали декілька, щоб вони продовжили навчання у Лаврському художньому училищі. Вона приїхала у Київ, почала вчитися, але за рік чи півтора почалася війна. Після війни вона вже не мала змоги вчитися, так як навчання було платним.

Але коли їй було років під 70, вони разом з татом вступили до Московського університету заочного навчання. Коли висилали свої роботи, вони не зізнавалися, що вони відомі художники, але всі викладачі запитували: «Хто ви? Звідки ви? Як це так? Ми ще такого ніколи не бачили!».

На скільки відомо, вона малювала до кінця свого життя…  

Коли мамі було близько 80 років, вона прочитала, що Леонардо да Вінчі малював до кінця життя і сказала: «Я теж так буду». Останню свою роботу вона намалювала на прохання вчительки села Петриківка, яка займається пошуком інформації про розвиток петриківського розпису. Вона приїхала до нас в Київ, ми познайомилися, і вона попросила маму намалювати, як Статива – засновник петриківського розпису – прийшов до мами і запросив її до своєї школи. Цю роботу вона обіцяла подарувати в школу петриківського розпису. Але там зараз така ситуація, що вони просто бояться її взяти. Поки щось вирішиться, вона зберігається у нас. Працювала вона дійсно до останнього дня. Вона померла, коли їй було 86 років, в ніч на 87-мий.

Розкажіть про традицію петриківського розпису Марфи Ксенофонтівни. Адже вона зробила великий внесок у розвиток мистецтва.

Традиційний петриківський розпис дуже відрізняється від її композицій. Тут можна говорити вже про школу – школу Марфи Тимченко. Як написала наша відома мистецтвознавець Зоя Анатолівна Чегусова, коли мами вже не стало, вона надрукувала статтю «Останній титан петриківки». Мама, звичайно, пішла далі всіх інших петриківчанок, яких запросили до Києва вчитися і які лишилися тут працювати. І за сюжетними композиціями, і за технікою розпису вона знайшла свій абсолютно оригінальний хід і дійсно створила свою школу розпису, своє авторське індивідуальне бачення використання цієї техніки. І кольором, і композицією, і в деталях це все відрізняється – кожна робота своєрідна, абсолютно інша, ніж попередня.

Традиція є традиція. У петриківському розписі, звичайно, правильно зберігаюти ті основи, на якому будуються всі інші творчі пошуки, знахідки художників, які продовжують ці техніки. Але мама була першою, хто настільки розвинув сюжет. Крім автобіографічних робіт, вона береться за картини за сюжетами творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Гоголя… Не всі вони представлені на виставці, дуже багато робіт вдома.

А скільки всього робіту Марфи Ксенофонтівни?

Я не можу навіть сказати. Вона працювала не тільки у живописі на папері та полотні, вона робила батік, вони з татом дуже багато речей зробили – це фарфор, кераміка, шамот, дерево… Дуже багато речей зберігається по різних музеях України і за кордоном. Я колись намагалася переписати роботи, які у них у фондах Лаври – це просто нереально. Тому робіт дуже багато, і ми мріємо створити музей петриківського розпису, бо це абсолютно унікальний розпис, найпоширеніший в Україні. Мабуть, навіть немає студії в Україні, де б цей розпис не використовувався у навчальному процесі. Його можливості абсолютно безмежні! Тому треба, щоб діти продовжували це. Потрібно організувати якийсь центр, музей, де б вони могли все це побачити, навчитися і продовжити, створити свої власні авторські композиції. Це наша велика мрія.

Яке значення петриківського розпису для всесвітнього мистецтва?

Міжнародна організація ЮНЕСКО визнала петриківський розпис абсолютно унікальним видом світового мистецтва. Тому це всесвітньо необхідний незвичайний погляд на світ. Це все на відчуттях, тут відтворені дуже глибокі речі, певна символіка, яку у повсякденному житті ми не бачимо, тут є бачення надзвичайних речей. І безмежні творчі можливості. Щоразу розпочинаєш роботу, і розумієш, що можна створити щось абсолютно незвичайне, що ніхто ніде не бачив. Сподіваюся, це буде людям цікаво. Багато можна говорити, але це треба відчувати.

А що значив петриківський розпис для Марфи Ксенофонтівни?

Це ж її коріння, вона сама петриківчанка. Звичайно, це серцевина її творчості. Вона з цього починала, потім відійшла від цього, але це в ній все одно трималося. Вона проявляла через цей розпис любов до всього світу. Вона настільки любила людей і природу – рослин, тварин, птахів… Навіть такі роботи, як «Вороги спалили рідну хату», «Чорнобильська біда» – не зважаючи на те, що вони мали б нести великий негатив, але насправді всі вони з потенціалом відновлення, подальшого розвитку. Вона вкладала в свої твори дуже багато любові і надії на все гарне, на все найкраще, що тільки може бути в людини.

Прокоментуйте Вашу виставку у галереї «Соборна». Які роботи сюди ввійшли?

Коли ми відбирали роботи, звичайно, хотілося показати цю багатогранність – тем, сюжетів, підходу. Показати той розпис в абсолютно різних варіаціях. Дійсно, кожна робота інша. В залежності від теми, сюжету у мами був і інший підхід до виконання, до композиції, до кольору, до самих деталей. Композиційні плями десь більш затишні, десь більш рухливі. Так, «Сватання півників» – яскраво червона активна композиція, скомпонована великими плямами. А робота «Відпочинок» більш подрібнена, спокійна, статична, і розпис набуває зовсім іншого вигляду. Ми хотіли, щоб люди відчули, що можливості петриківського розпису необмежені. Наприклад, Марфа Ксенофонтівна намалювала «Святу Софію» – святе місце, архітектура, яка існує сторіччями, дає віруючим та людям мистецтва натхнення. Ця робота вирішена зовсім інакше. «Село Лебедин, де Шевченко бував» – теж зовсім інший підхід, зовсім інше бачення – і деталей, і кольору, і композиції.

Тому ми намагалися подати цю техніку якомога різноманітніше. Починаючи від роботи «Мрії мого дитинства», де птахи вгорі символізують мамин початок, розвиток, далі – дуже красиві пейзажні роботи української природи: озера, берізки… До неї так ніхто пейзаж не робив. Більш серйозні сюжети – «Софія», «Мадонна», «Катерина» по Шевченку, і просто декоративні можливості цього розпису: кольорові нюанси, контрасти. У неї є роботи і мрійливого плану, і сумні («Бабуся залишилася одна»), і веселі («Ще треті півні не співали»). Щоб показати можливості цієї техніки, ми додали трошки своїх робіт.

Розкажіть про Ваше продовження традиції розпису Марфи Ксенофонтівни.

Звичайно, ми намагаємося йти трошки іншим шляхом. У мами в житті було дуже багато життєвих ситуацій, про які вона може розповісти. А ми намагаємося заглибити людину, яка дивиться наші роботи. Це не зовнішні ефекти, а глибше відчуття побаченого. Листочок, квіточка, певні чисто символічні моменти, які трапляються в житті. Наприклад, у мене є робота «Устремління», що символізує стремління духу до духовних висот.

Дуже багато художників малюють, але дуже мало хто намагається дати людям життєву наснагу, розкрити красу цього світу. Ми намагаємося йти цим напрямком. Крім того, що людина бачить зовнішню красу, щоб вона відчувала це і всередині.

На Ваш погляд, чим вражає петриківський розпис?

Як я вже казала, можливості петриківського розпису дуже великі. Коли ми починаємо нову роботу, ми не уявляємо собі, чим вона закінчиться. Спочатку бачиш одне, потім мазок підказує щось інше – і колір, і деталі… Все це формується дуже важко, це дуже довгий і тендітний процес, бо сама техніка вимагає такого підходу. Як у кожного художника, вона несе можливості співвідношення контрастів, нюансів… Це залежить від того, що ви хочете показати, відчути.

Пензлик із шерсті кішки – це фантастична річ! Ним можна робити такі деталі, спочатку навіть не можна собі уявити. Традиційна техніка – це пензлик з шерсті білки і розтушовка пензликом з шерсті кішки. А ми використовуємо цю техніку набагато ширше. На цих мазочках структура дуже видозмінюється, майже немає однакових мазків, елементів. Кожна робота сама по собі оригінальна завдяки тому, що ми відчуваємо можливості цього пензлика.

А чи важко навчитися петриківському розпису?

Сама традиційна техніка важче, ніж просто локальними плямами зафарбовувати площини, тому що треба відчувати пластику пензлика, перехідні  мазки. Декілька років підряд мене запрошували у Центральний палац дитячої творчості, я була там головою журі з розпису. І там були викладачі, які вимагали дуже чіткого повтору, відтворення мазочків. Красиво, прозоро, досконала техніка виконання, але при цьому не відчувалося якогось творчого потенціалу, щоб дитина крім стандартних елементів, могла вкласти туди щось своє. Цю техніку треба дуже довго вивчати, більше використовувати в творчому процесі, тоді буде зрозуміліше відчуття технічних можливостей розпису.

Тому при великому бажанні навчитися можна, але техніка – це не все. Потрібно мати таку фантазію, щоб її можна було оригінально використати у своєму авторському виконанні.

І наостанок – Ваші побажання відвідувачам виставки…

До нас на виставки люди приходили по п’ять разів. Кажуть, ми вже в вас неодноразово, вже вп’яте. “Ходжу по сучасних виставках і мене гнітить сучасне мистецтво, воно не дає якогось життєвого імпульсу, радості… А з вашої виставки я виходжу з радістю, з’являється життєвих подих». Люди, які будуть дивитися наші роботи, звичайно, відчують це все: любов, радість, натхнення, яке ми вкладаємо в ці роботи. Що можна побажати людині в сучасному середовищі? Звичайно, щоб їй полегшало, щоб вона змогла перемогти всі ці складні ситуації – і життєві, і державні, і вийшла на вищий духовний рівень. Всього найкращого, щоб у всіх було все добре! Щоб це мистецтво зігрівало і допомагало існувати!

Щиро дякую за спілкування!

Бесіду вела Дарія Кривошея